![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Квітневе явлення Порошенка народу
Apr. 16th, 2018 02:28 pm Випадково натрапив на інтерв'ю Порошенка українським журналістам (чи вірніше - журналісткам) на Прямому каналі. Спочатку я почав себе запитувати: сьогодні що - День Незалежності, Новий Рік, День Матері, 8 Березня? А якщо ні, то в честь чого таке благородне волевиявлення і явлення? Придивився ближче - ні золотих годинників, ні позолочених крісел - тобто ніякого пафосу. Тобто вигляд загалом - мрія виборця-демократа. Але за кожну мрію потрібно платити, і схоже, що від нас теж скоро забажають оплати виборчою довірою, принаймні - на цьому напрямку почали глибинно працювати.
Що ж до самої розмови, то я висловлю лише деякі загальні враження. Основне моє враження ґрунтується на певному монетизованому сприйнятті політичного і виборчого процесів. Більш поширено говорити, що вибори - це випробування довіри до політиків. Це правильно, але що саме ми довіряємо політикам, яким довіряємо, - це часто замовчується. Монетизоване сприйняття політичного процесу визначає, що на виборах ми довіряємо політикам гроші, і не просто гроші, а дуже багато грошей. Гроші це державні - тобто наші гроші, а найбільше навіть - гроші найбільших платників податків. І кожен власник заводів-пароходів перед виборами думає: кого мені вибрати і куди тим інвестувати оці мої податкові гроші - на лікарні, школи та іншу благодійність чи, не дай боже, на розвиток конкуренції в контрольованій мною галузі економіки? Тобто бізнес краще розуміє, що вибори - це вибір між інвестиційними проектами. Але значною мірою сумний висновок полягає у тому, що інвестиційність виборчого процесу залишається такою навіть для тих виборців, хто цієї інвестиційності не розуміє чи не приділяє їй уваги.
Порошенко багато приділив уваги успіхам на зовнішньополітичному напрямку: асоціація з ЄС, безвіз, санкції і підтримка України у боротьбі проти агресії Москви. На основі цих успіхів Порошенко робить висновок, що цей напрямок загалом є успішний, і що потрібно форсувати зусилля у тому ж напрямку. Загалом передвиборче повідомлення Порошенка я зрозумів так: оберіть мене (і мою партійну групу підтримки) на другий термін, і я вас приведу в ЄС і НАТО. І тут вже повіяло пафосом. Петро Олексійович, звісно, виклав свої "підтверджуючі матеріали": мовляв, про асоціацію, санкції проти Росії, про безвіз теж ніхто не вірив, але ми - змогли, і зможемо надалі. Воно ніби і правда, але чомусь про те, що не змогли за два тижні завершити АТО, що не змогли втримати гривню і про загалом не дуже райдужні економічні перспективи Петро Олексійович не згадав. Можна сказати, що то були форс-мажорні обставини, але на це можна відповісти, що форс-мажорні обставини нікуди не поділись: Росія сильна буде шкодити сильно, Росія ослаблена буде шкодити відчайдушно. І зовсім не відомо, куди наш форс-мажорний сусід вдарить наступного разу - чи не спрямує він його саме на дипломатичний напрямок, бо здобутки територій вони вже мають, і цим здобуткам вони хочуть надати фіксації через певний відпочинок і стабілізацію? Досить ймовірно. І незрозуміло, з чого має пощастити Порошенку.
З інвестиційної точки зору така політична лінія видається занадто ризикована. Ризик в інвестиціях - це річ не заборонена, але вимагає певних меж: найбільш здоровим вважається рівномірний розподіл інвестицій між ризикованими і неризикованими. При такому розподілі є достатнє місце для ініціативи, але залишається і достатня подушка безпеки. Особливість зовнішньополітичних спрямувань країни полягає у тому, що вони в сучасних глобальних умовах стають часто визначальними і стосуються, відповідно, більшості фінансів країни. І якщо це спрямування ризиковане і форсоване, то піддається значному ризику вся країна. Але де ж тоді наша подушка безпеки? Можна пофантазувати, що ми ніби вже в ЄС і НАТО, але, панове, чи гоже відповідальним політикам так жартувати з виданням бажаного за дійсне? Для мене особисто зовнішньополітичний напрямок щодо вступу в ЄС і НАТО теж видається безальтернативним, але чи варто його форсувати і тим надмірно дратувати наших опонентів чи супротивників - я глибоко сумніваюсь. І, на жаль, наша внутрішня соціально-економічна і навіть гуманітарна ситуація сама по собі є достатньо ризикова, що загрожує протестами, смутами і дестабілізаціями, і тому додавати до неї ще ризик зовнішньополітичний і тим заганяти країну в зону значного ризику без значних подушок безпеки - це видається безвідповідально. Те, що наші політики схильні ризикувати державою, - це не дивує, але свої особисті гроші вони в Сомалі не інвестують. Наша втрата територій - це теж наслідок надмірних ризиків Януковича, який, між іншим, теж докладав зусиль до євроінтеграційних процесів, але погорів він на іншому - на невизначеності. Невизначеність - це теж ризик, як і форсування без сприятливих обставин.
Мабуть, менша помилка, яку часто допускають наші політики, - це я б назвав нерозрізнянням особистого простору. Є така приказка: тримай друзів близько, а ворогів - ще ближче. Але і друзів, і ворогів треба приймати в гостинній кімнаті чи на кухні, а якщо ви впускаєте друга чи ще гірше - ворога, умовно кажучи, під ковдру до своєї дружини - це вже до добра не призведе, бо це означає, що ви людина несамостійна і безпринципна, в якої власного особистого життєвого простору, доступ до якого заборонений друзям і ворогам, нема, і вас можна використати як ганчірку. В політичному розумінні це означає почуття певної національної гідності і права самому розбиратись у власній країні без страхітливого озирання на поради зовнішніх друзів чи форс-мажорних по життю сусідів.
Але це вже трохи лірика, а проза наша - це ті ж 200$ середньої заробітної плати. І це - наша худенька подушка безпеки, яка не дозволяє нам багато вдаватись до ризикованих проектів і ризикувати державою. Гуманітарно Україну теж важко назвати державою високого рівня стабільності. Нестабільні держави ЄС і НАТО не потрібні. Гуманітарна стабілізація передбачає вирішення конфліктних гуманітарних питань. Можливо, не найбільш візуально велика, але, я б сказав, отруююча є проблема церковних конфліктів. Для її вирішення теж потрібна політична воля. Це великий брехливий міф, що держава не може втручатись в життя релігійних організацій: держава може втручатись в усі сфери життя людей, якщо це сприяє загальному розвитку і спільному благу. Але буде значна протидія, яка вимагає моральної чистоти і відкритості влади. Так само і в економіці, яку можна вважати певним числовим відзеркаленням релігійної і світської культури. Тому я б хотів бачити у владі тих людей, які форсували саме ці більш доступні і тому менш ризикові для нас напрямки, і саме за такі проекти я готовий віддавати свою виборчу інвестицію. А прізвища для мене великої ролі не грають.
